«Шевченкова криниця»: наші ліцеїсти на всеукраїнському конкурсі
Творча спадщина Кобзаря — це не лише історія, це жива сила, що надихає сучасне покоління на пошук істини та власного голосу. До 212-ї річниці від дня народження Тараса Григоровича Шевченка Луганський національний університет імені Тараса Шевченка провів масштабний Всеукраїнський творчий конкурс для учнівської молоді «Шевченкова криниця».
Цьогоріч учасники розкривали глибинну тему: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Конкурс проходив у номінаціях «Есе» та «Поезія», де молоді таланти мали змогу висловитися не лише українською, а й мовами країн ЄС. 5-ро наших учениць під професійним наставництвом вчителя зарубіжної літератури, Мастюк Таміли, взяли участь у цьому конкурсі. Заган Юлія 11-В, Воєділо Ірина 8-А, Катюха Анастасія 8-А написали есе. Шпита Анастасія 11-В та Гайдаша Дана представили свою авторську поезію. Всі учасниці стали дипломантками конкурсу, а Воєділо Ірина здобула ІІІ місце.
Варто зазначити, що цьогорічний відбір був надзвичайно суворим. Кожна робота проходила ретельну перевірку на плагіат та використання штучного інтелекту. Лише після підтвердження авторства учасники отримували допуск до змагань. І таких робіт було допущено 747 з різних куточків України.
Ми щиро дякуємо нашим талановитим учням за сміливість, щирість та глибокі думки. Окрема подяка керівнику-наставнику, чия підтримка та настанови допомогли учням відшліфувати свої роботи. Ваша праця — це внесок у збереження нашої національної ідентичності!
Воєділо Ірина Василівна
учениця 9-А класу КЗ “Чуднівський ліцей”
Чуднівської міської ради
Житомирської області.
Керівник: Таміла Петрівна Мастюк
вчителька зарубіжної літератури.
Есе на тему “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”.
Кажуть, що хата — це стіни й дах. Але насправді справжня хата живе всередині кожного з нас. У неї немає дверей, які можна закрити, чи вікон, які можна розбити. Це те місце в серці, де народжується наша правда й та сила, яку неможливо відібрати. Для нас, українців, «своя хата» — це пам'ять про те, ким ми є, це наша мова і наша рідна земля.
Але в нашій історії були часи, коли цю внутрішню хату намагалися знищити разом із справжніми будинками.
Я хочу поділитись своєю історією.
Страшна біда прийшла в село Рижів на Житомирщині у грудні 1943 року.
Того ранку вороги прийшли не просто вбивати, а знущатися. Вони заходили в хати, вибивали двері та криками виганяли напівголих людей з ліжок прямо на мороз, штовхали в спини, кричали на них чужою мовою. Матері плакали й притискали до себе дітей закриваючи їм рот хусткою, щоб вони не давали жодного звуку, намагаючись сховати їх. Нацисти закривали селян у хлівах і забивали двері дошками, наче це були не живі люди, а якісь речі. Потім підпалювали... Крики тих, хто згорав живцем, було чути на все село. Це було справжнє пекло на землі... Тридцять три душі згоріли живцем у закритих хлівах, а понад сто будинків стали попелом... Нацисти вбили всю худобу та знищили всі запаси зерна.
Вороги думали, що якщо вони спалять село дотла, то люди здадуться й забудуть, хто вони. Але вони помилилися, бо ні ті, хто гинув, ні ті, хто вижив — хто встиг утекти в ліс або відсидітися в холодних льохах, та заривалися в копиці сіна на городах, затамувавши подих, не зрадили партизанський загін, не зрадили свій дім — винесли свою «хату» всередині себе. Вони перезимували в ямах у землі, голодували, але не зламалися. Вони відбудували Рижів заново, бо їхня правда була міцнішою за вогонь.
Зараз у центрі села встановлено пам’ятник на честь загиблих у цій трагедії. На його кам’яних плитах написані імена тих, хто не вижив у вогні.
Коли я думаю про ці події сьогодні, то розумію, що історія знову повторюється. І зараз українці знову борються за свою свободу, за свою землю і за право жити у власній державі. Як і тоді, вороги думають, що можуть зламати нас страхом і вогнем. Але цього не станеться. Бо ми пам’ятаємо, через що пройшли наші діди, і не хочемо, щоб це повторилося знову. Сьогоднішня боротьба — це продовження тієї самої боротьби за волю і незалежність.
Для мене слова Шевченка про «свою хату» — це про те, щоб завжди залишатися собою. Нас багато разів хотіли змусити забути своє коріння, але ми берегли його в піснях і в розмовах з батьками. Кобзар писав: «...Кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте!». Це означає, що треба бути сильними і не давати нікому топтати нашу гідність.
Якщо ти знаєш, звідки ти родом, і пам’ятаєш, через що пройшли твої діди в таких селах, як Рижів, ти завжди матимеш силу. Своя хата — це те місце, де тебе вчили бути чесним і відрізняти добро від зла. Це наша свобода, яку можна спробувати спалити, але неможливо перемогти. Поки ми пам'ятаємо своє коріння, ми будемо господарями на своїй землі.
Гайдаш Дана Віталіївна
учениця 10-А класу КЗ “Чуднівський ліцей”
Чуднівської міської ради
Житомирської області.
Керівник: Таміла Петрівна Мастюк
вчителька зарубіжної літератури.
Тарас Шевченко.
Тарас Шевченко — біль і сила,
Душа народу у словах.
Його поезія будила
Любов і правду у серцях.
Він бачив сльози і обмани,
Та вірив: воля оживе.
Його слова — як ті кайдани,
Що розриває правдою життя!
В «Кобзарі» — і гнів, і мрія,
І Україна молода.
Його думки — жива надія,
Що не зникає крізь літа.
Тарас Шевченко — воля й правда,
Він каже: це ще не кінець.
В його заповітах — сила:
«Борітеся — поборете» -
Ніщо не піде нанівець.
Шпита Анастасія Юріївна
учениця 11-В класу КЗ “Чуднівський ліцей”
Чуднівської міської ради Житомирської області
Кер. Таміла Петрівна Мастюк
вчителька зарубіжної літератури
«В своїй хаті й своя правда, і сила, і воля»
Скажіть, чи любите ви дім?
Свій гарний, власний, білий дім?
Це, місце, де ви можете творити,
Те місце — де ви зможете служити.
Без страху, осуду людей...
Ви творите себе, як Бог людей.
Шевченко якось нам сказав:
"Молися, сину, за Вкраїну"!
Молися тихим словом.
Бо кров'ю неньки брали всіх,
Хто ніс всю правду й волю.
Бо як цуратися того, що дано нам, народу?
Цуратись батька й матері своїх, бажаючи чужого?
Ти маєш дім - він любий дуже, бо це твій рай земний.
Він твій, бо тут твої сліди, і предки давно полеглі.
Люби наш дім, не будь лукавим.
Бо Україна — це не зовсім прапор й герб.
Це місце, де виборюють свободу милу,
Де не дадуть і проклятого проженуть геть.
Люби її так сильно, як любили ті,
Хто кров'ю й потом прокладав їй долю милу.
Як ті, хто через страх загибелі ішли
Писали правду, що забрала їх життя.
Як ті, хто не скорився клятому режиму
Який вбивав за хліб простих людей.
Вбивав за слово, що не личило меті,
В яку так сліпо вірили всі ті.
Як ті, що тихо плакали на схилі,
Бо втратили сім'ю у мить страшну.
Як ті, хто витримав все звірство гірке,
Що ніс той Кремль у землю твою.
Твій дім — це скриня правди й волі
Це покоління слів і мрій.
Вони хотіли миру й втіхи,
Що не можливим було тоді.
А зараз є і сила й воля,
Що береже життя твоє
Не дай згаснути їм і тому,
Хто стоїть, як скеля проти загибелі землі.
Заган Юлія Геннадіївна
учениця 11-В класу КЗ “Чуднівський ліцей”
Чуднівської міської ради
Житомирської області.
Керівник: Таміла Петрівна Мастюк
вчителька зарубіжної літератури.
“В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля...”
На мою думку, вислів «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля» полягає в тому, що кожна нація, кожен народ має власну історію, у якій були і злети, і падіння. Без цього, на жаль, неможливо, адже в житті не може бути все ідеально. Саме історія відображає процес формування наших звичаїв, цінностей, поглядів на життя, мови, культури та духу народу.
Незважаючи на те, чи було наше минуле гірким чи солодким, ми не маємо боятися говорити про нього. Хоча «в своїй хаті» — це також вибір людини: розповідати про минуле чи, навпаки, замовчувати його. Я вважаю, що якщо людина пам’ятає історію своєї держави, не зрікається мови й цінностей, то це стає поштовхом до народження власної правди — чесної, не продиктованої й не нав’язаної ззовні. Адже своя хата — це не просто будинок, а внутрішній світ людини, де формується її світогляд, мораль і совість. Саме в цьому і полягає справжня, могутня сила.
На долю мого народу вплинуло багато чинників: війни, постійна боротьба за незалежність, утиски. Проте ми змогли гідно вистояти попри всі труднощі. Це не зламало нас, а навпаки, загартувало наш дух, зробило нас незламними й об’єднало. Головне — ніколи не забувати про це, навіть якщо спогади навівають смуток. Така вона, історія: сповнена болю і щасливих моментів водночас. Попри все, варто говорити про неї такою, якою вона є, — правдиво. Адже істина про минуле народу може завдати болю, але зцілює, тоді як брехня лише тимчасово заспокоює, а згодом — нищить.
Гарним прикладом людини,яка ніколи не забувала про історію свого народу є Тарас Григорович Шевченко - видатний український поет, художник і національний пророк України. Його життя було не з легких, бо він був у кріпацтві, у солдатчині. Проте він ніколи не забував про свою Батьківщину. Попри заборони, утиски він продовжував творити у своїй поезії. І саме цим закликав не цуратися минулого свого народу, а говорити про це з гордістю, бо лише правда може зробити народ незламним і вільним.
Отже, вислів «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля» нагадує нам про відповідальність за власну історію, пам’ять і вибір. Лише той народ і та людина, які не зрікаються свого коріння, мови й цінностей, здатні зберегти внутрішню свободу та силу. Пам’ятаючи правду про минуле й приймаючи її без страху, ми формуємо власну волю — незалежну, свідому й незламну. Саме в цьому і полягає справжній зміст «своєї хати» як простору, де народжується істина і майбутнє народу.
Катюха Анастасія Андріївна
учениця 9-А класу КЗ “Чуднівський ліцей”
Чуднівської міської ради Житомирської області
Керівник: Таміла Петрівна Мастюк
вчителька зарубіжної літератури
«В своїй хаті й своя правда, і сила, і воля»
Не даремно в народі кажуть: «Всюди добре, а вдома краще» або ж: «Рідні стіни лікують». Якщо глянути неозброєним оком на ці вислови, то це здаватиметься нісенітницею. Тому що хіба стіни мають лікувальні властивості?
Однак, замислившись про справжнє значення слова «дім», можна дійти до цікавих і, на перший погляд, простих речей. Домашня атмосфера лікує душу та зцілює рани. Рідні повертають відчуття затишку та важливості. Дім — це не тільки про чотири стіни та дах над головою. Це також чиїсь обійми, лагідні слова або ж життєві настанови.
Доволі часто ми справді починаємо щось цінувати, коли втрачаємо. У гонитві за «кращим життям» ми втрачаємо щасливе сьогодення. Ми так хвилюємось за майбутнє, що не помічаємо, як проходить наше життя. Зупиніться на хвильку й озирніться навколо. Якщо ви маєте рідних людей поруч — то ви найбагатша людина. Адже багатство — це не тільки про фінанси.
Українці — сильна нація. Нас виснажують протягом тисячоліть. Та нас не так просто зламати та відібрати наше . Згадаймо як в 1592 році Косинський боровся за свій маєток . В нього відібрали його хату, славу і волю . Та те, як Косинський згуртовано з козаками забирав своє - є яскравим прикладом незламності . Спершу було слово, потім був будинок. Так поступово нас руйнували та ламали. Кожного знищити хотіли. Без можливості на вільне майбуття - у нас відбирали життя. Ці циклічні події змушують замислитись про цінності та цілі. Ніхто не може точно передбачити, що на нас чекає далі, тож варто жити сьогоднішнім днем і бути вдячним за життя. Адже кожна ніч у своїй хаті може бути останньою.
Втікаючи від війни, люди залишали свої домівки й майно. Та не всім судилось прижитися на чужині. Ми маємо змогу говорити, але не завжди маємо право на голос. Працюємо — та чи цінують це? Кричимо щодуху — та чи чують нас?
У кожній хаті — своя правда, у кожній країні — свої кордони. Щороку тисячі вирушають у пошуках кращого життя, зрікаючись культури й коренів. Але чи можна стати частиною іншої землі, коли зрікаєшся своєї правди? Бо ж у кожній хаті — своя правда. Гірка чи солодка, але своя. Така близька і приємна, тому що почута й цінна.
Творчість Тараса Шевченка — ніби батьківське повчання:
«Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.»
Справді, на чужині про тебе забудуть і покинуть, адже це не свої. Тарас писав, що йому абсолютно однаковісінька його доля на чужині. Та не байдуже йому майбутнє України.
Сотні людей вирушають на чужину, а повертаються знесилені й зруйновані випробуваннями. Не кожному під силу залишити все своє й піти в невідомість. Та, ступивши на рідний поріг, ти відроджуєшся — рідна домівка наповнює силою й спокоєм, і знову хочеться жити й боротися. А боротись нам судилось до кінця — до останнього удару серця, до останнього подиху.
Однак яка буде крапка — невідомо нікому: чорна, біла чи, можливо, сіра? Поки що це залишиться загадкою, а ключем до відповіді є наші дії.
Тож набираймося сили й міці. Вдихнімо волю на повні груди та з гордістю прокладаймо шлях у вільне майбутнє для нашої України.
Рідні хати оберігаймо та історію свою прославляймо !
